Тренер програми «Так, я можу!» Андрій Скумін: Футбол та тренерська робота – це моє життя

Андрій Скумін – молодий та завжди усміхнений тренер вихованців програми «Так, я можу», яка відбувається завдяки кооперації ДЮСШ «Поділ» і Подільського районного центру фізичного здоров’я «Спорт для всіх». Програма допомагає дітям з інвалідністю займатися різними видами спорту за допомогою досвідчених тренерів. Цей проєкт є вагомою частиною життя українського суспільства, адже він привертає увагу до питань, пов’язаних із забезпеченням безбар’єрного доступу до спорту.

Тренер розповідає, що до війни програма тренувань була налагодженою та системною. Діти з інвалідністю випробовували себе у різних видах спорту: футболі, флорболі та бадмінтоні. Кожен обирав для себе той напрямок, що найбільше подобався і далі відвідував тренування в рамках програми «Так, я можу».

Ми були попереджені, але все одно шоковані

Андрій згадує, що Роман Марченко, директор Подільського районного центру фізичного здоров’я «Спорт для всіх» за добу до повномасштабного вторгнення попередив про небезпеку і розповів про гарно облаштоване укриття на базі центру «Спорт для всіх». Але не дивлячись на це, вибухи 24 лютого не одразу сприйняли за початок бойових дій на Київщині.

— Ми з родиною живемо неподалік ТРЦ «Ретровілль». Почувши вибухи ми евакуювалися в безпечніший регіон, але дізнавшись про потрапляння ворожої ракети в ТРЦ хвилювалися про наш дім. На щастя, паркан будівництва неподалік дому врятував наші вікна від вибухової хвилі,— ділиться Андрій.

Через півтора місяця Андрій повернувся на Київщину і першим його бажанням стало подивитися на місця, де проходили тренування. Велосипедом Андрій об’їхав стадіон «Арена» і відчув жагу до відновлення тренувань.

— Окрім власного бажання відновити тренування мене дуже підбадьорили батьки наших підопічних. У чат я виклав коротеньке відео нашого стадіону та отримав безліч повідомлень про те, що діти дуже хочуть відновити тренування. Моє бажання було не меншим, адже футбол та тренерська робота – це моє життя. Коли ми отримали остаточний дозвіл на відновлення занять щасливими були всі: і я, і діти, і батьки вихованців, — розповідає Андрій.

Підтримка відчувалась завжди, але зараз діти її потребують якнайбільше

На перші відновленні тренування діти приходили разом з батьками, хоча тренер каже, що він проти присутності батьків в залі. Але в неспокійний час постійних сирен і тривог дав змогу батькам не просто дивитися на тренування дітей, але і працювати разом з ними, допомагати, тримати за руку. Також батьки мали змогу побачити прекрасно обладнане, сучасне укриття. Тренер розповідає, що їм надзвичайно поталанило, адже за весь час відновлених тренувань діти проходили в укриття за сигналом сирени тільки один раз.

Місяці без тренувань далися Андрію тяжко, адже він все своє життя займається спортом, як він сам каже «де м’яч, там маю бути і я». У ритм тренувань повертатися було легко, тіло пам’ятає своє навантаження, а от після повернення на стадіон взяти м’яч в руки було досить хвилююче.

Важливим було і відновити той рівень підтримки, який потрібен юним вихованцям програми«Так, я можу!». Підтримка відчувалась завжди, але зараз діти її потребують якнайбільше. Так само і зі спортом. Спорт дуже допомагає, бо є, певною мірою, психоемоційним розвантаженням.

— Перші місяці всі дуже мало рухалися, але вправи з м’ячем, рухові вправи, робота в команді — все це змушує мозок працювати інакше, додає сил не тільки на один день, а на весь тиждень. Ми багато підтримуємо один одного, завжди даємо «п’ять» жартуємо та посміхаємося. А після тренувань завжди розповідаємо, що сподобалося. Нещодавнім експериментом стала запропонована дітям гра «заморозка». Це гра для зовсім маленьких дітей, але я був щиро вражений наскільки вона сподобалася нашим підопічним дітям, — з посмішкою розповідає тренер.

Завжди запевнюю себе, що якщо сьогодні складно, то завтра буде набагато легше

Колеги та знайомі часто з зацікавленістю питають Андрія, чи важко йому, молодому тренеру, працювати з дітьми з інвалідністю. Відповідь завжди незмінна: діти — це діти. Не важливо, з інвалідністю чи без. В тренуванні підопічних програми «Так, я можу!» за словами Андрія, йому допомогла робота в громадській організації «Бачити серцем». Там навчився особливості спілкування, прийняттю, терпінню. А потім переніс ці знання на тренувальний процес.

– Я не відчуваю себе спортивним наставником, моя мрія бути гарним прикладом для дітей. Своєю роботою, своїм світоглядом. Це не є певною мірою робота, це моє покликання. Моїм завданням під час тренування є не тільки розвинути фізичні здібності дитини, але й зрозуміти та відчути її. Що сьогодні відчуває ця дитина. Я завжди довожу до кінця тренування, наскільки б складно не було. Завжди запевнюю себе, що якщо сьогодні складно, то завтра буде набагато легше.

Андрій каже, що жодного разу не виводив дитину з тренування та не кричав. Для кожної дитини він намагається підібрати відповідну інтонацію, вже знає, як з ким треба вести розмову, щоб слова та поради спрацювали. З усмішкою говорить, що всі його вихованці чудові, і якби він не був втомлений після турнірів, завжди намагається провести тренування у відповідний час.

Головна порада для батьків лише одна — прийняти свою дитину

Коли просиш в Андрія поділитися порадами щодо спортивних занять з дітьми з інвалідністю, молодий тренер раптово робить паузу і дуже серйозно каже, що його найголовніша порада всього єдина.

— Будь ласка, прийміть свою дитину. Саме це прийняття батьками особливостей власної дитини відкриває широкий спектр її можливостей, — впевнений Андрій.

Щодо фізичних вправ Андрій Скумін радить не зволікати та щодня присвячувати час легкій розминці: потягнутися в різні сторони, походити на носочках, пострибати, розігнути спину.

І найголовніше що радить тренер: не наказуйте дітям, як робити вправи. Робіть їх разом з дитиною. Дитина набагато разів краще сприймає фізичні вправи, коли дорослий робить все разом з нею. Та обов’язково хваліть свою дитину за її старання. Адже вона у вас найкраща!