Понад 80% підлітків з усього світу є недостатньо фізично активними. Таку статистику надають фахівці Всесвітньої організації охорони здоров’я. Зменшити відсоткові показники можна завдяки позитивному прикладу батьків та близького оточення, адже діти копіюють поведінку дорослих. Також надихнути можуть успіхи відомих спортсменів – зірок футболу, баскетболу, тенісу, фризбі, дзюдо.
На власному прикладі під час Всеукраїнської онлайн-руханки та встановлення національного рекорду України, організованих благодійним фондом Kateryna Biloruska Foundation, перший чемпіон світу з дзюдо в історії України та заслужений майстер спорту Георгій Зантарая розповів про дзюдо без бар’єрів, чи планує повертатись у великий спорт знову, власний шлях у спорті та методи заохочення дітей до фізактивності – про це читайте в інтерв’ю.
“Секція з дзюдо була майданчиком, де міг виплеснути усі емоції”
Пане Георгію, ви вирішили займатись дзюдо у школі, оскільки інших секцій не було. Чи вплинув на ваш професійний шлях вчитель фізичної культури?
Кожен учитель вносить свою лепту в розвиток дитини, і я не виняток. Зараз продовжую спілкуватись зі своїми шкільними учителями, директором освітнього закладу.
Ви почали відвідувати секцію з дзюдо у початкових класах, провчившись там три роки. Скільки часу займали тренування, щоб досягти перших успіхів?
У нас кожного дня були заняття з дзюдо. Я одразу захопився цим видом спорту, тому залишився. Це був майданчик, де міг виплеснути усі свої емоції, поборотися. Не пам’ятаю чи на вихідних були тренування, але вдома точно займався. У мене є молодший брат, тож ми з ним постійно змагалися. Він теж відвідував заняття до 9-го класу, а потім пішов навчатися на лікаря.
Звичайно, мій тренер заохотив займатись цим видом спорту. В нього тренувався три роки, вважаю, що потім мене запросили до найсильнішої школи в Україні, де практикувався до закінчення своєї спортивної кар’єри.
Пам’ятаєте, коли почали здобувати перемоги у дзюдо та вирішили присвятити спорту вагому частину свого життя?
Як тільки прийшов на дзюдо, то, мабуть, через тиждень мене взяли на районні змагання. Я зайняв третє місце, після цього зрозумів, що буду займатися, але не був впевнений, що професійно. Десь у 2002 році осягнув, що хочу стати дзюдоїстом.
“Емоції, які переживаєш у спорті ні з чим не порівняти”
Ви зауважили, що молодший брат займався дзюдо, а хто ще з родини захоплюється цим бойовим мистецтвом?
Син займається дзюдо, іноді виграє змагання. Він народився, коли я ще професійно приділяв увагу дзюдо, тому весь час проводив у спортзалі з нами, оскільки моя дружина теж тренує дітей. Ми не змушували сина займатись – це його рішення.
Я дуже пишаюсь ним і хотів би, щоб він був великим спортсменом. Це дуже класно, емоції, які ти переживаєш у спорті ні з чим не можна порівняти. Вважаю, що спорт є одним із способів самореалізації молодої людини.
Якщо порівнювати систему освіти зараз і, коли ви були школярем, помічаєте системні зміни?
Навчатися та удосконалюватись ми повинні кожного дня, проте вже є великий прогрес. Українська освіта йде великими кроками вперед, а за останній рік – ми ще й одна з країн, яка не припинила навчання під час воєнних дій. Дякую усім освітянам, які не залишаються байдужими до дітей, продовжують їх навчати. Школа продовжує розвиватись щодня, у нас є програма “Нова українська школа” – це добре.
“Зрозумів, що здобув перемогу, яка увійде в історію українського дзюдо”
Що ви відчули, коли здобули статус першого чемпіона світу з дзюдо в історії України? Як працювали над встановленням такого результату?
Звичайно, що це була робота і мого тренера Віталія Дуброва, з яким продовжую комунікувати. Він і досі головний тренер збірної України з дзюдо.
Перемог багато, одна з найяскравіших для мене – це дитячий олімпійський фестиваль, який був у 2003-му році в Парижі. Для мене це було велике досягнення, яким я пишався, що і мотивувало вигравати далі. Після цього здобув перемогу у чемпіонатах Європи серед кадетів, юніорів і дорослих, чемпіонат світу. На той момент я ще не усвідомлював, що це таке. На наступний ранок вже зрозумів, що зробив те, що увійде в історію українського дзюдо.
За вашу кар’єру ви виграли 33 медалі різного ґатунку на міжнародному рівні, але ви закінчили свій професійний шлях у 2021-му році. Як вам у новому статусі, без професійних змагань? Чи не плануєте повернутися з часом?
Повертатися я не збираюся, намагаюся кожного дня бути у спортивній залі, тренуватися. Вважаю, що у всього є свій час…
“Заняття з дзюдо сприяють соціалізації дітей”
У 2020 році ви відкрили у Києві школу, де до повномасштабного вторгнення займалося 300 дітей. Яка кількість учнів зараз?
На сьогодні є 170-200 дітей, котрі ходять кожного тижня на тренування. Також є група дітей з інвалідністю – їх приблизно 50, вони займаються тричі на тиждень. Це наша соціальна робота, яку ми започаткували ще рік тому. Вона дозволяє дітям соціалізуватися.
Працюємо з дітками щодня, зокрема завдяки й зусиллям фонду Катерини Білоруської (у межах програми “Так, я можу” фонд надає дітям з інвалідністю доступ до інклюзивних тренувань, проводить регулярні відкриті тренування, закуповує спортивний інвентар та надає стипендії дітям з інвалідністю, аби підтримати юних спортсменів на їхньому шляху до успіху та самореалізації. Школа Георгія Зантарая – один із партнерів проєкту. – ред.)
Чи проходили тренери школи курси, як працювати з дітками з інвалідністю?
Звичайно, ми дивилися як працювати. Діти ще до тренувань спілкуються з психологом. Перша вимога була після другого тренування, щоб усі батьки сиділи у спортивній залі під час занять, дивилися за дітьми. Це психологічно допомагає малечі.
Що вас надихає під час роботи з дітьми?
Діти обіймають, вони дуже раді бачитись, тому я отримую задоволення від цього взаємообміну. Головне – ставитись до них з теплотою та любов’ю.
Ви демонструєте малечі спортивні досягнення, комунікуєте з ними, що позитивно впливає на їхній емоційний та фізичний стани. Як часто вас запрошують з майстер-класами в заклади освіти?
Мені подобається передавати знання. Діти мають бачити чемпіонів світу, Європи, олімпійських призерів, щоб прагнути завойовувати медалі. Ми маємо своїм прикладом показувати їм, що це можливо зробити.
Під час робочих поїздок намагаюсь домовитись з директорами шкіл міст про майстер-класи для дітей, які займаються у секції дзюдо. Це доволі популярний вид спорту в Україні. Так, за останні 2-3 місяці був у Миколаєві та Херсоні, де провів тренування для юних дзюдоїстів.
Пане Георгію, ви були зірковим гостем наймасштабнішої Всеукраїнської онлайн-руханки до міжнародного Дня руху заради здоров’я, де провели розминку для дітлахів. Що це були за вправи?
Це невеличка розминка, яку робимо на тренуваннях. Особисто знаю її напам’ять, адже роблю кожного дня.
“Дзюдо – спорт для всіх”
Існує стереотип, що дзюдо – спорт для хлопчаків. Що ви думаєте з цього приводу?
Дівчаток менше на тренуваннях ніж хлопців, але дзюдо – спорт для всіх без обмежень. Як і будь-який вид активної діяльності він корисний для здоров’я.
Як порадити побороти страх травмуватись під час занять?
Професійні тренери будуть запобігати усім травмам, вони працюють з дітьми – пояснюють правила, як треба брати захват, боротися, робити розминку, щоб підготуватися до тренувань.
Що ви порадите новачкам?
Приходьте до нас у школу на заняття. Дзюдо – крутий вид спорту, який допоможе стати сміливими та швидким.
Довідка. Kateryna Biloruska Foundation – міжнародний благодійний фонд працює в напрямку забезпечення здорового і повноцінного розвитку дітей. Як саме? Залучає їх до спорту, фізичної активності та інноваційної освіти.
Особливу увагу фонд приділяє дітям із сімей у складних життєвих обставинах, дітям-сиротам, дітям під опікою, дітям з особливостями освітнього розвитку та дітям з інвалідністю.
Інтервʼю взяла Ірина Яковенко.
