Parimatch Foundation продовжує ділитися історіями тренерів, які працюють з фондом в межах програм «Так, я можу!» та «Спортивний наставник». Кожен тренер має свій власний підхід до викладання, використовує свої методики та знаходить власний підхід до дітей. Натомість обʼєднує їх любов до спорту та дітей, а також бажання кожною своєю справою наблизити спільну Перемогу.
Наш сьогоднішній герой добре знайомий всім, хто слідкує за діяльністю Parimatch Foundation. Дмитро Лазебний-Чоловський — переможець конкурсу вчителів-новаторів з фізичної культури 2020 року, постійний активний тренер програми «Так, я можу», вчитель фізичної культури та класний керівник в київській школі №216, спікер вебінарів програми «Нова фізична культура» та відомий як «Не фізрук» на теренах інтернету.
В межах програми «Так, я можу!» Дмитро допомагає дітям з інвалідністю займатися улюбленим видом спорту. А ще за допомогою програми та тренувань тренер робить свій внесок у прогрес цілої країни, оскільки привертає увагу всього суспільства до питань, пов’язаних із забезпеченням безбар’єрного доступу до спорту.
Прокинувся від телефонного дзвінка одного з батьків учнів про те, що Харків бомблять
На питання, як змінилось життя Дмитра з початку повномасштабного вторгнення, він відповів, що його родина в безпеці, натомість він в очікуванні військової служби. Пригадуючи перші дні у лютому, тренер розповідає, що прокинувся від телефонного дзвінка одного з батьків учнів про те, що Харків бомблять, а через пів години, і сам почув звуки вибухів у Києві.
Дмитро пригадує, що як і всі був в очікуванні повномасштабного вторгнення, адже розмови про це ходили довго. Він був впевнений, що як тільки все розпочнеться, піде у військкомат, візьме автомат та піде захищати державу.
— На третій день війни, коли загинула перша дитина, я зрозумів, що далі чекати нема куди та прийшов у військкомат. Мені сказали зібрати групу з 15 осіб, щоб вступати в лави тероборони. Ми подали списки та стали чекати. Але оскільки охочих було доволі багато. Я не отримав виклику відразу. Поки чекав, продовжив роботу вчителя, наближався кінець навчального року і я поринув у роботу з дітьми, класне керівництво. Але попри роботу, я весь час знаходжуся в очікуванні призову на фронт.
Діти з інвалідністю втримують мене на своєму місці
До самого початку нового навчального року Дмитро вагався, чи продовжувати класне керівництво, набирати групу підопічних програми «Так, я можу!», адже він може отримати виклик на військову службу в будь-який момент. Але тренер зізнається, що саме діти з програми змушують його вагатися де він потрібен більше. Адже тренерів для дітей з інвалідністю, які через програму «Так, я можу!» мають змогу займатися спортом та соціалізуватися через нього, дуже і дуже бракує.
— Я розумію, що мало хто працює з дітьми з аутизмом, з синдромом Дауна. Підопічні дуже чекають тренувань, до війни багато дітей жили від тренування до тренування, настільки для них було важливі фізичні навантаження, коло однодумців, дружня атмосфера. Якби я не почував потреби бути на своєму місці, займатися з дітьми, особливо з дітьми з інвалідністю, то я б обов’язково форсував би час свого призову.
Дмитро розповів, що на початку вересня стартували перші після початку повномасштабного вторгнення тренування з флорболу для підопічних програми «Так, я можу!». Місією цієї програми є змінити ставлення українців до людей з інвалідністю, надати дітям з особливими освітніми потребами доступ до інклюзивних тренувань, розкрити дитячий потенціал.
Щодня я роблю все заради того, щоб не стати тягарем на війні
Оговтатися від стресу через війну, за словами Дмитра, йому допоміг спорт. Він почав з велосипедних подорожей на роботу, потім, як веслувальник зі стажем, допомагав тренерам зі свого дитинства в спортивному таборі. Таким чином він увійшов в спортивний ритм з однією думкою: коли буде призов, фізична форма буде достатньою, щоб не підвести побратимів.
— Я все життя займаюсь спортом. Завжди коли в мене життєві негаразди, я повертаюся в спорт і він мені допомагає стабілізувати мій моральний стан, — розповідає Дмитро. — І сьогодні спорт допомагає бачити мені свою ціль. Зранку я встаю бігаю, тягнусь і роблю це кожного дня.
З дітьми треба займатися тим, що їм подобається. Адже ми не про спорт, а про життя.
Дмитро з посмішкою згадує дружню та теплу атмосферу на тренуваннях та чекає відновлення тренувань зі своїми підопічними. Бо тренування з дітьми з інвалідністю це не зовсім про спорт, наголошує тренер, вони більше про життя. Шляхом спорту діти з інвалідністю адаптується до звичайного життя. Спорт допомагає їм дружити, рухатися, ставити цілі та досягати власних перемог. Посмішки дітей та підтримка є найголовнішою складовою таких тренувань.
Щодо порад, Дмитро впевнений, що батьки, які зі своїми дітьми цілодобово, найкраще знають потреби дітей. Але банальною руханкою та ранковою активністю не варто нехтувати.
— Головне дивитися і спостерігати, що подобається дітям в цілому. Є діти, яким не подобається стрибати, але подобається танцювати. Тому ми вмикаємо музику і в танець інтегруємо стрибки. Застосовуйте маленькі хитрощі. Діти легше реагують, коли завдання інтегровані у веселу гру. Треба багато гуляти на свіжому повітрі та обов’язково шукати те, що найбільш подобається дітям. Тоді й дитина отримує не тільки задоволення від фізичних вправ, але і користь, — впевнений Дмитро Лазебний-Чоловський.
